Психологічна стійкість (синонім: резилієнтність) – це спроможність проходити крізь життєві випробування, зберігаючи при цьому психічне здоров’я та особистісну цілісність. Це надзвичайно важлива якість, з якою ми усі народжуємося (наче з м’язами) – і вона росте і міцніє з кожним досвідом подолання труднощів та викликів життя. Ми стаємо резилієнтніші кожен раз, коли робимо вибір в миті випробувань вибирати резилієнтну відповідь: зводитися, коли падаємо; творити життя з надією попри біль втрат; бути мужніми, не зважаючи на страх і т.д.
Стійкість схожа до м’язів: ми усі з нею народжуємося, усі можемо її розвивати. Як і у спорті – м’язи можна тренувати під різні завдання: під спринт, під марафон, під багатоборства. Так і зі стійкістю – у житті є різні виклики і нам потрібні різні види резилієнтності…
Ми поговоримо про резилієнтність у моделі «марафону» у відповідь на сценарій війни на виснаження. І про те, як нам гартувати особливу якість у нашій моделі психологічної стійкості – якість витривалості – спроможності тривалий час попри усі виклики та випробування зберігати наші сили, наше психічне здоров’я, нашу єдність, нашу надію і відвагу, щоби врешті вистояти, перемогти і відродитися…
Перехід з моделі «спринту» на модель «марафону» є дуже на часі і вкрай важлива – бо абсолютно зрозуміло, що в умовах тривалих випробувань спроба викластися і викинути усі сили на «короткій дистанції» приведе до катастрофічного наслідку – ми виснажимося і випадемо зі строю. Отож, нам теж так важливо знайти той темп, з яким ми зможемо продовжувати нашу боротьбу невтомно стільки, скільки буде потрібно…
Я чув тематично схожі відповіді не раз у останні дні від своїх друзів і колег, яких питався, як вони дають собі раду з цими викликами війни: «Я тримаюся добре до тих пір, доки не беру на себе забагато, доки не перепрацьовую». Це дуже важливо пам’ятати. Нам треба кожному знайти такий темп, який нам під силу, і який дозволяє «рівно дихати» і невтомно робити нашу працю у довготривалій перспективі…
Перейти на цю модель «марафону» передбачає десь так, як у тривалій автоподорожі, не забувати вибирати режим-передачу «економної їзди», коли це дозволяють обставини. Енергія безцінна – і її не можна витрачати намарно, нам треба берегти сили, нам треба берегти і мудро витрачати наші сили. Розуміння важливості цього режиму випливає також з усвідомлення, що врешті переможе не той, хто «кількісно» сильніший, а той, хто стійкіший, витриваліший і володіє мудрістю менеджменту енергетичними ресурсами. І усвідомлення, що на фініші не потрібно впасти мертвим – бо там на фініші тільки усе починатиметься…
Компетентність у менеджменті енергії включає в себе три складові: (1) пильнувати регулярне поповнення сил (2) добре відчувати себе і регулювати свій темп (3) мінімізувати марні витрати енергії.
Отож, подивимося на ці три компоненти прицільно. Перший є і у організації марафону: зі слів моїх друзів-марафонців, це чіткий ритм поповнення основних ресурсів організму: для прикладу, що 2.5 км станція регідратації (відновлення водного балансу), що 5 км – енергетичного поповнення (спеціальна їжа). Кожному з нас так важливо на цій дистанції війни вибудувати, наскільки можливо, такі регулярні «станції» поповнення ресурсів. І пам’ятати, що вони мають бути різні (і сон, і їжа, і фізична активність, час ресурсних соціальних активностей, зв’язку з цінностями, природою і т.д.). І що йдеться про їх якість (Тимур Сарбаєв коментує, що для марафонців їжа може бути у гелевій формі і вона має певний склад, який сприяє швидкому засвоєнню) – тож нам теж треба опанувати мистецтво «швидкого і якісного відновлення». Для прикладу, один з моїх особистих ресурсів відновлення – прогулянка парком. Але прогулянка може бути зовсім різною – часом ідеш сповнений негативних думок – і це не відновлює, а швидше виснажує. А часом – справді «занурюєшся» – і виходиш сповнений світла і сили. Відновлюватися треба вміти, цього треба вчитися, це наче навик занурення у ресурс – у психотерапії є навіть техніка під назвою «адсорбція ресурсів». Для цього важливе внутрішнє стишення і відкритість – вбирати, наповнюватися…
Друга складова – чути себе і віднайти свій темп. Це важливе завдання, бо часом так хочеться «когось наздогнати чи перегнати», «бути героєм», «доказати» і т.п. І часом так непросто смиренно визнати межі своїх сил. Когось же мучать докори: «Як я можу собі дозволити відпочинок, коли інші переживають такі труднощі…» Турбота про себе – це не егоїзм. Якщо ми не будемо турбуватися про себе, як зможемо турбуватися про інших? Уявіть собі солдата на фронті, який тривалий час на варті, хоча очі злипаються від безсоння і регулярно «куняє» – це було би безвідповідально не замінити його. Можемо уявити собі в цій ситуації мудрого командира, який каже солдату: «Твоя зміна завершилася, а зараз наказ відпочивати і відновлюватися!» Нам треба такого ж мудрого і чутливого командира усередині, який знає, коли час відпочивати і передати завдання іншим. І чого вимагати від себе, яке навантаження є для нас добре, а яке непомірне.
Третя складова – зменшення зайвих витрат енергії. Денис Угрин наголосив мені у розмові, що, готуючись до походу в гори, важливо не забути взяти у наплечник усе необхідне, але водночас не брати нічого зайвого – бо це тягар, який забиратиме сили. Десь і так зараз – нам важливо не забути про найголовніше, але водночас «викреслити» з наших списків усе зайве, не обтяжувати себе другорядним, максимально спростити життя. Дозвольте іншу спортивну аналогію – мені у останні роки хотілося навчитися довго і витривало плисти. І я тренувався, «намотуючи басейни» – думаючи, що чим більше ти плаваєш, тим більшою буде витривалість, втім прогрес мій був доволі скромним. Рік тому, я поцікавився глибше «наукою» плавання і зрозумів, що велика частина успіху у плаванні на великі дистанції – це не про збільшення сили, а про зменшення опору – за рахунок правильного положення тіла і уміння плисти «крізь воду». І що для того, щоби плисти витриваліше, треба не просто додавати сили, а забрати зайву «метушню» і зменшити витрати, зокрема скоротити частоту поштовхів ногами, бо виявляється на довгій дистанції, вони майже нічого не додають, а багато енергії забирають. І щоби плисти довго – треба навчитися плисти з легкістю, і – знову про менеджмент енергії – знайти свій ритм спокійного й рівного дихання. Така техніка робить плавання не тільки витривалим, але й граційним – воно стає чимось схожим на рухи тай-чі – без жодної метушні, тихі, гармонійні, невиснажливі, сповнені музики… Можливо усі ці спортивні аналогії звучать трохи дивно у часі війни, але це радше метафори, які помагають зосередити увагу на принципах, що допоможуть берегти стійкість в умовах тривалої війни – не перенапружуватися, не метушитися, не робити зайвого – а зосередитися на головних речах, на найважливіших речах і бути у зв’язку з внутрішньою Музикою…